Тому коли кум дзвонив з війська і розповідав як йому це все набридло за 2,5 роки.

Цього я ніколи не розумів, тобто тих людей, які постійно дзвонять додому, розповідають, як там все погано (а як може бути добре, якщо там війна, а війна і смерть - це слова побратими, хоча у нас все ж є добре вмотивовані підрозділи), засуджують бусифікацію, але водночас хотіли б демобілізуватися після якихось умовних трьох років на фронті. І навіть три роки в умовах постійного стресу, відсутності нормальних умов, можливості виспатися це дуже багато. А ще питання гострої соціальної несправедливості в відчуття того, що ти лох. Тому з моральною підготовкою все дуже і дуже погано. Не всі мають воювати, згоден, бо і тил мусить бути, але кожен це має відчути на своїй шкурі, але як іти добровільно зараз в армію, якщо ти бачиш, що зараз це по суті довічно? Виходить якесь замкнуте коло...