День народження Даринки. Роздуми

У страшний час ми живемо, темна орда вже третій рік суне на Україну, а ми живемо із певними циклами страху, зневіри та надії. Спочатку, шок, злість, бажання втікати (усі ж пам'ятають, довжелезні черги автомобілів зі сходу на захід, а потім і за кордон у перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну?) і водночас бажання захистити свою сім'ю та батьківщину зі зброєю в руках. Були ж черги до воєнкоматів (ті, що тепер ТЦК), це тепер дуже дивно звучить, чи не так? Туди не всіх брали, багатьох завертали, треба було навіть зв'язки використовувати, що потрапити в армію - звучить ще божевільніше, еге ж? Потім героїчне піднесення після відходу російських військ від Києва, перекидання військ на схід, окрилення надією, яка зростала від подальших успіхів блискавичного Харківського контрнаступу та звільнення Херсона. Але наша армія сточувалася в боях з ордами зомбі, всі підтримували ЗСУ, але ставати частиною не хотіли, до тих, хто на фронті почало приходити страшне усвідомлення того, що ніхто їх міняти не буде, немає чітких термінів служби, а після невдалого контрнаступу 2023 (коли всіх почало потихеньку накривати від усвідомлення того, що легкої перемоги не буде і навіть десять років вже не здаються такою вже фантастичною цифрою) ті, хто вижив у перші два роки почали знаходити законні і незаконні способи повернутися - демобілізуватися, СЗЧ, дезертирство. Ще б пак, навіть якщо тебе, дурного добровольця досі ще не вбили, то як це спостерігати як твої діти ростуть без тебе і бачать раз у кілька місяців, а хтось чілить у Карпатах чи взагалі втік за кордон по системі "Шлях"? Тут вже і бусифікація знадобилася, яка, до речі, стала словом року в Україні. Але і це не допомагає, бо насильно бусифіковані дезертирують вже не після кількох місяців страшних боїв на фронті (та чи навіть першого бою), а просто з полігонів та навчальних центрів. Майбутнє виглядає геть похмурим, обстріли не припиняються, люди гинуть, перимир'я, якщо укладуть виглядає лише відстрочкою нової неминучої війни яку мабуть програємо, дивлячись на те, як, курва, будують фортифікації на важливих напрямках.

Щось мене не туди занесло, бо пост мав бути трохи не про те, але це просто лежало на душі, плюс нещодавній удар по Запоріжжю (хоча, як би це цинічно не звучало, це лише один епізод, цієї, здавалося вже нескінченної війни), а також один пост-крик в нікуди в іншій соціальній мережі, який я не коментував, але який також зрезонував у моїй душі.

А тим часом ми навчилися з цим жити, хоча майже без радості. "З цим" - це довгою, наче вічність війною, якій не видно краю, з постійними обстрілами, із високими шансами не прокинутися вранці, а також не побачити когось із рідних чи знайомих живими... І наші діти живуть і народжуються під час цієї війни. Саме про це мав бути мій цілком звичайний щоденниковий допис - про день народження нашої донечки Даринки, якій сьогодні виповнилося 10 років (і майже три з них вона прожила під час війни).

І звісно, ми вирішили її привітати вранці перед школою (сьогодні вони з Маркіяном вперше після канікул туди пішли). Дружина спекла тортик, я купив квіти вчора (правда довелося використати шваґра в якості кур'єра), бо основний подарунок Даринка отримала ще місяць тому - ми купили їй телефон. То ж ми спочатку розбудили Маркіяна, усі разом заспівали з Днем Народження, Даринка задула свічечку на торті і ми встигли ним ще поласувати перед тим, як діти поїхали до школи.

А ще забув сказати, яке красиве небо було зранку, я його сфотографував перед тим, як ми пішли до кімнати дітей:

З дітьми до школи поїхала дружина, щоб віднести кожному у клас їхні солодощі, які і Даринка, і Маркіян роздавали однокласникам у зв'язку із їхніми днями народження (така традиція), а ще потім їздила з Максимом на поліклінку, щоб його послухала дитяча лікарка, бо почав сильно кашляти. Слава Богу, легені виявилися чистими, це все соплі, які все ж треба лікувати (а як інакше).

Та в принципі це все, що я хотів сказати, хоча зазвичай я охоплюю цілий день. Так і живемо під час війни. З тривожністю і надією водночас. Перша зараз сильно переважає і навіює постійне відчуття, що потрібно перестати кремпуватися, робити те, що не встиг, бо потім цієї можливості може і не бути. В голові круться не надто приємні питання, на які я не маю відповідей. Єдине, що ще допомагає втримувати шальку надії, є іноді дуже влучні передчуття моєї дружини. От коли вона каже, що щось трапиться, щось відчуває інтуїтивно, то це дуже часто трапляється. Але переважно коли я в цьому сумніваюся, то ж можливо це єдине, що переконує мене в тому, що все зрештою буде добре.