Петро Олещук: Щоденні історії про «реванш»

Люблю читати щоденні історії про «реванш».

Ну той, страшний і невблаганний.

У тих, хто пропагує концепцію «реваншу» – все просто і зрозуміло. Реванш – це ВСЕ.

Але давайте розберемося.

Спроба повстання Філарета проти ПЦУ – це що? Реванш? Чи, можливо, просто маразм, владолюбство і звичка наших церковних ієрархів думати про майно, а не про душу?

Призначення Портнова на професорську посаду в КНУ – це що? Реванш? Чи просто той факт, що згідно до нашого законодавства Портнов – білий, пухнастий, законослухняний доктор наук, що має право претендувати на будь-які академічні посади? І наша доблесна ГПУ не додумалася за декількох «патріотичних генпрокурорів» висунути якісь обвинувачення проти нього? Про розслідування конституційного перевороту 2010 від Януковича я взагалі мовчу.

Перейменування на честь Жукова проспекту в Харкові – це що? Реванш? Або «хитрозробленість» авторів закону про декомунізацію, які навмисно вивели таких як Жуков за межі його поширення, аби підсолодити декомунізацію для частини електорату? Або те, що ГПУ успішно злила в унітаз справу про сепаратизм Кернеса, бо той обіцяв дати Порошенку результат на виборах президента?

Рішення КСУ у стилі «нічого не бачу, нічого не чую» – це реванш? Чи підтвердження факту, що судді Януковича – завжди «за владу»? І пояснення, чого цих суддів так турботливо тримав Порошенко?

І т. д.

Всі ці «пошуковці реваншу» мені нагадують того, хто заселився в убиту кімнату гуртожитку (з облізлими стінами і грибком), і, аби прикрасити оселю, видер картинку з журналу, і приліпив її шмарклями на стіну. Згодом шмарклі підсохли, і картинка відвалилася… І потім цей суб’єкт усім розказував, як «накрився його прекрасний ремонт».

Не було жодного «ремонту». Була картинка і трохи шмарклів. Шмарклі засохли, картинка відвалилася – і почався «реванш».

Джерело: Петро Олещук