Та й день у мене сьогодні був!

З ранку, як завжди, як у всіх, ранковий моціон та прибирання - постіль, посуд, пилесос. Потім швиденько зібрала себе та чоловіка (от чому вони самі це вміють не всі?), бо день буде забіганний та насичений.
Кішка... тОчно! Їй особлива увага. Нагодувати, вичесати та відпустити на вулицю, бо якщо буде цілий день сама залишатись вдома, то чекати пахучих (та не дуже насправді) сюрпризів)) Бо лотка в неї нема...
Ой, отО я залишила в квартирі дочки, де я шию... А вонО треба, бо я повинна сьогодні це віддати приятельці. Побігла.. Добре, що це в сусудньому домі. Фух... Нічого не забула? Сидаю в машину. Від'їзжаємо. Чолові каже:"Гроші взяла?" Йой, боже...
Зупиняємо, повертаємо, бо ще недалеко. Хватаю гаманець.
Йдьмо. Ледь знайшли місце для парковки. Бо безкоштовно тілько 30 хвилин, а мій захід останнім разом тривав більш 2 годин, бо така була черга.
Сьогодні черги не було майже. Я була п'ята. Трішки похвилювалась, але мені сказали, що все добре і сьогодні мене приймуть.

І я ЦЕ зробила!

старанно стискаючи м'ячик-сердечко)))

В котрий раз я здала кров бійцям, захищаючим нашу країну, нас усіх і значить, мене особисто. Мене не завжди приймають на процедуру, бо гемоглобін погано відновлюється. Раніше я робила цю процедуру кожні 2 місяці, зараз рідше...

Ой, та чого сьогодні тАк голова крутиться? Треба посидіти... Взяла ще горячего чаю з цукром. Чоловік чекає поки здавала, поки прихожу в себе.

Раптом чую: "Женя?"
Підіймаю очі.
Знайоме обличчя жіночки.

• Не пройшло і 30 років, каже))) - посміхається.
  Так, це Наташа, з якою в Куп'янську якийсь час разом працювали на залізниці, операторами при черговому по станції.

  Вже друга зустріч на цьому тижні знайомої людини з опаленного війною міста... Їй теж довелося все залишити - будинок та все нажите добро під страшним руйнуванням міста та перебувати зараз у сестри в Харкові, яка теж прийшла здавати кров.
  Приємно, що мене через стільки років поспіль зустрічають з посмішкою, а не відвертаються та переходять на інший бік дороги)
  Звичайно ми посиділи в розмові, обмінялись номерами телефонів. За цей час мені стало краще. І ми попрощались розходячись.

Таак...З цим я впоралась. Залишилось 50 хвилин до слідуючій події. Йдемо до машини, а відчуваю себе якось не так, як завжди. Та шо такоє? Треба срочно забігти в Сільпо, купити кабаносіки та сік гранатовий. Так і зробили. В машині слопала пачку ковбасок з яловичіни, видула півпачки соку. Наче покращело)))
Чоловік підвіз до будівлі куди мені треба. Я чмокнула в щічку. Стою біля входу, чекаю приятельку. Ось вона. Заходимо. Займаємо свої місця і дійство майже одразу починається.

Скажу вам моє ставлення до розважальних заходів зараз, під час цієї жорстокої війни. Воно подвійне. З одного боку не повинні працювати ресторани, боулінги, Буковель, тощо, коли...

І червоне на мапі - то ізранене життя, то покалічені душі наших бійців, то їх зруйноване щастя, то поневічена правда багатьох мільонів цивільних людей.... Хіба я можу розважатись? Хіба маю право на теке?
З другого боку, якщо країну не поставили повністю на воєні рейки, не перевели всю промисловість на це, то всім треба продавжувати всою роботу, щоб якось жити, платити тіж самі налоги... Короче це широка тема і ми можемо перенести її колись в окремий пост.

Тому ми вирішила піти на цю оперу. І це було неперевершено!
Проходило дійство глибоко під землею, в підвалі ХАТОБу. Я там була вперше. А і з чого б мені там бувати раньше, коли все було гаразд в країні? Народу було не мало. Рядки, то звичайні стільці. Оркестр без ями, а просто перед глядачами. Сцена якось піднята, було видно не погано.
Костюми дуже красиві, декорації не багато, але продумано і все для сюжету було. Приймав участь як артист навіть хлопчик годів 5, він виконував роль сина Чіо-Чіо-Сан. Дуже сильні голоси наших акторів опери, дуже!!! Браво після дійства кричали довго та аплодували стоячи.

Фото робити було ніякого, тому тільки дві і зробила, вибачте.

Після опери з приятелькою зайшли до кафешки, я віддала її ляльки, в знак подяки поділилась викрійками, які зробила.
Пили чай обліпіха+імбирь, це смачно! Спробуйте.
В кафешці птахи та квіти))

А потім ми з чоловіком відвезли приятельку до її дому і...

З вечора ми подумали з ним, що якщо ми будемо поряд з місцем, де живе друг мого чоловіка, то чому б не заїхати? Міша, ми так його назіваемо хоча йому 82 роки! Він живе однин, бо жінка померла, а 2 сини воюють на фронті. Треба провідать якщо ми поряд? Авжеж! С порожніми руками не підешь.. Що б таке придумати? І я придумала)))
Придумку свою зранку наколотила і то був ще один мій раннішній клопіт) Ось вона!

Заколотила тіста в бутилку, взяла свою пательню та лопатку, на додачу сметену та яблочне повідло з холодильника. Привезли тО с собою та биренько заколомпоцали Міші празник! Він ледь не плакав від радощі. Жалівся, що в нього бліни не виходять...

Приїхала ми додомку і я про вас не забула. Ось ділюся як день пройшов у мене та зараз погуляю по ваших постах.
А потім на горшок і в люлю.

Всім гарно всього-всього завжди!