Сьогодні день народження моєї мами!

Так, сьогодні їй 76 і хай дні її будуть довгими, а здоровья міщним!

Вона мати трьох доньок, з яких я старша. Вона бабуся шістьох онучок та однієї правнучки. (бабский батальон, ми сміємось так!)

( на фото сімья не повністю. Інші граються з собаками та дитиною..)
Працювала вона багато спочатку штукатуром-маляром, а потім змогла влаштувалася на залізницю, та працювала нарядчицею у вагоному , а ще в локомотивному депо.
Довгі роки вона жила в Куп'янську. Вона отримала 4-х кімнатну квартиру, бо вважалась багатодітною матір'ю. Потім, коли ми всі розлетілись по своїх домівках, їй важко та й сумно було вже у великій квартирі. Вона продала квартиру майже за бесцінь та купила частинку в домі на декілька хозяєв. В неї був маленький сад, вона висаджувала рози та свої улюблені гладіолуси. А самим великим щастям було те, що тепер вона жила поряд зі своєю середньою донькою і їх вікна дивляться одне на одне. Вони разом зі сім'єю доньки вечеряли, займалися садом та невеликим городом, бавились з собаками, навіть сумістний бізнес організували). Онучки, хоч і були вже майже дорослі, то їй було тепло на душі, коли вона спостерігала за їх успіхами в навчанні. А у нас була така традиція -ми збирались разом завжди в пасхальні весняні дні.

  (Символ міста - Куп'янський байбак!)

Настав 2014 рік. Росіяни розпалили конфлікт на Сході України та почалась війна.
У сестри на дворі зупинялись українські бійці-добровольці, які йшли захищати Україну. Їх ніхто не забеспечив нічим. Мама та моя сестра стали волонтерами – давали одяг, ночівлю, готували їжу, робили все, що було в силах.
А коли в 2022 році росія напала вже всією своєю навалою, сестра та її чоловік були в списках у росіян «на уничтожение как волонтеры». Слава Богу, що сестра з чоловіком про те дізнались та виїхали з Куп’янська 23 лютого до Київа, а потім одразу в Нідерланди. А мама не поїхала….
ЇЇ добре серце не могло залишити трьох собак та кішку. А також будівлі – кав’ярня сестри, салон краси, робочий кабінет чоловіка…
24 лютого російські війська увійшли в місто. Не уявляю собі як то було страшно, бо місто не велике, не такий як мій Харків. Мама з сусідами 2 місяці прожили в підвалі гаража. Спустили туди обігрівач, ковдри, посуд. Поки була можливість і не було видко оккупантів поряд, йшли в дім помитись, набрати води, їжі.
Проявились самі чудирнацькі риси характерів у людей в місті, самі скриті куточки їх душі. Та й серед всього того ужаса требе було якось жити. Я багато разів рвалась її забрати з Куп’янська до Харкова. Але в нашому місті було не краще, хоч і не було оккупації. Вона відмовлялась їхати. Та і у нас не було палива, його видавали на заправках лише по 20 літрів і в першу чергу військовим та волонтерам. А дороги всі вщент стали розбиті воєнною техникою. Так довго тяглись ті два місяці… Ми телефонували кожен день коли був зв’язок, та часто його геть не було. І тоді наші думки розривали голову.. В якийсь день помер, вже на той час старий, французький бульдог Фелікс. Кішка невдовзі теж, бо з Феліксом виросли разом і Люсі затоскувала…
Це вже трохи мамі стало легше, бо тут самім мало шо є їсти, а тварини теж живі. Волотнерам з України туди дорога була зась!
Та полегшення вже було поряд. Моя сестра з чоловіком вирішили вивезти маму з Куп’янська. Ніхто з нас не знає як то вони зробили, вони всі навіть нам не розказують. Багато людей приймало в тому участь, але з окупованого міста Куп’янськ, під обстрілами, через трупи людей в посадках її вдалось вивезти до Нідерландів. Змогли забрати ще одного песика. А ще одного, старенького лабрадора Чарли, довелось залишити з сусідами.

З часом їх будинки стали спочатку пограбованими, а потім розтрощеними вщент. Русня вдруге заходить в місто, але тепер вони як сарана, яка жере цеглу, скло, метал та закушює трупами. Тож повертатись нема куди(((

(Дом мами)

(Будинок сестри, де на першому поверсі був салон краси та кабінет чоловіка)

(кофейня на 1 поверсі)

Та, слава богу, в нашій семьї всі залишились живі. Були б кістки, а м’ясо наросте!

То сьогодні день народження моєї мами.

Коли , в дитинстві,я залишалась на канікули у бабусі, то нам доводилось йти в пункт перемовин, нам давали 2-3 хвилини і треба було встигнути сказати все, якщо зв’язок був гарним.
А сьогодні, з сучастними технологіями, ми маємо можливість розмовляти довго та ще по відео-зв’язку. Радію, що зараз бачила маму посміхающеюся, з квітами та знаю, що їй ще довго бути з нами. Дякувати небу!