Сумний день

Сьогодні нам довелося прокинутися дуже рано. О 4.41 пролунала сирена повітряної тривоги. У нас неможливо не почути цей сигнал. Навколо є кілька промислових об’єктів і вони по-черзі зловісно виють. Це дуже голосно і довго, і кожну сирену супроводжує виття собак з усього села.

Ще пізно ввечері відповідні телеграм-канали написали, що злетіли літаки стратегічної авіації рф, тому ми очікували, що буде тривога. Коли нас розбудив сигнал сирени, я подивилася в чому цього разу причина і побачила, що триває комбінована атака на західні області. Згодом стало відомо, що ціль - Львів.

Неможливо описати емоції від жахливого злочину, який сьогодні скоїли росіяни. Удар прийшовся на цивільні будинки львів’ян, які, як і ми, мирно спали у своїх ліжках. Не можу забути чоловіка, який сьогодні втратив дружину і трьох донечок. Наймолодша з них, як і моя Даринка, сьогодні мала йти до школи, але більше не піде. Ніколи.

Повітряна тривога тривала 2,5 години, а тому я не знала чи будемо ми йти на перший урок, чи ні. Але пролунав відбій, я розбудила Даринку, вона поснідала, ми швиденько зібралися і вирушили до школи. А тим часом з думок ніяк не виходив Львів, хоча таких трагедій протягом останніх 2,5 роки, на жаль, було дуже багато. Надто багато.

У школі все пройшло чудово. Я прийшла забирати Даринку, коли вони саме записували розклад на наступні дні. Вчителька мені повідомила, що зважаючи на минулорічні успіхи Даринки у міжнародному конкурсі з української мови імені Петра Яцика, вона цього року знову відправляє дитину змагатися. Міський етап цього конкурсу пройде вже у жовтні.

У мене змішані відчуття від цієї новини. З однієї сторони хочеться щоб дитина приймала в чомусь такому участь, тим більше якщо її успіхи помічають педагоги. З іншої сторони її очікують додаткові заняття з підготовки і чимале моральне навантаження. Десь у глибині душі я сподівалася, що цього року на цей конкурс піде хтось інший.

Незважаючи на осінній місяць, в обідню пору була страшенна спека. Поки ми з Даринкою дійшли додому, то обидві не на жарт стомилися, а наші обличчя були червоні як буряки. Вчителька видала дітям дві грубі і важкі книжки з англійської мови, і це при тому, що дві в них вже були. Разом з зошитами з інших предметів, це зробило дитячий рюкзак таким важким як камінь. Я несла його всю дорогу.

Вже за кілька годин на небі з’явилися хмари і незабаром подув доволі прохолодний вітер. Пішов невеличкий дощ.

Чиюсь долю обривають ракети, а іншим, як після потопу, на небі з’являється знамення, що життя продовжуються. Веселка була чарівна і я не могла її не сфотографувати.

Сподіваюся ми і завтра з вами зустрінемося на сторінках мого блогу. Бажаю вам такого омріяного мирного неба!