Екопарк «Долина Вовків»

Я продовжую свою розповідь про нашу невелику подорож мальовничими Карпатами. Першу частину ви можете прочитати тут.

Після відвідин озера Синевир, ми вирушили до основної мети моєї Даринки - подивитися на тварин. Раніше я писала, що тут біля села Синевир є зоопарк. Насправді це не зоопарк, а реабілітаційний цент, де зібрано різних тварин, яким була потрібна допомога.

Дорогою ми побачили дуже гарний куточок із водоспадом і вирішили зупинися щоб сфотографувати. Спочатку Даринка позувала на фоні цього водоспаду, а потім я ще зробила кілька знімків крупнішим планом. Було дуже приємно постояти на березі річки і слухати постійний шум падіння води.

---

Після короткої зупинки ми прибули до екопарку «Долина Вовків». Оплативши вхід, ми потрапили у царство звірів.

Одразу біля входу розташовується рай для рибалок. Це кілька невеликих прямокутних ставків з кам’яними берегами, в яких водиться дуже багато риби. Тут жоден рибалка не буде невдахою, будь-хто звідси обов’язково поїде з великим уловом.

Ми оминули ставки, адже рибалити точно не планували. З кожним кроком ми ставали ближчими до стоголосого галасу різноманітних тварин.

Першими жителями цього екопарку були вовки, мабуть звідси і його назва "Долина вовків". Саме цим тваринам тут поставлено дерев’яну статую.

Відразу біля статуї розміщений вольєр із сірими вовками. Всі сіроманці, окрім непосидючого маляти, спокійно собі відпочивали і навіть не намагалися приділити увагу набридливим людям.

Саме з цих вовків і розпочав свою діяльність екопарк. Колись власник цього зоопарку викупив кількох маленьких вовченят у браконьєрів. Тепер вони виросли і навіть мають власне потомство.

До речі, з потомством вийшла кумедна історія. Вовченя ще достатньо мале щоб протиснутися крізь ґрати. Коли ми там були, воно саме вийшло з вольєра і почало ганяти куди очі бачили. Відвідувачі трохи злякалися, адже як не крути, але це вовк і він гуляє на волі. Згодом виявилося, що цих сірих вовків навіть дозволяють гладити всім охочим.

А ось це вже білі вовки:

Проте у них не було бажання наближатися до людей, тож і сфотографувати їх ближче не було нагоди.

А далі почалося найцікавіше. Ми натрапили на гордих мешканців пустель - верблюдів.

Їх тут живе троє - двоє дорослих і одне дитинча, яке вже добряче підросло. Дорослих верблюдів викупили з цирку, де вони щодня важко працювали, не маючи при цьому належних умов для життя. Верблюд із темним забарвленням на ім’я Жора виявився напрочуд компанійським. Огорожа для нього не була перешкодою на шляху до людей. Як тільки ми наблизилися, він відразу прийшов до нас. Жора і Даринка негайно знайшли один одного і стали друзями нерозлийвода.

---

---

Що тільки дитина не робила зі своїм новим другом - вішалася йому на шию, обнімала його, гладила... А Жора навіть і не думав відходити кудись, схоже йому це все подобалося.

До речі, тут дозволяється годувати тварин і саме з цією метою поряд продаються пакетики з морквою. Даринка придбала один і дуже швидко згодувала його Жорі. Відтак їй довелося купити ще один, щоб перепало і іншим тваринам.

Морквою зацікавилася вся сім’я верблюдів, тому до нас підійшли ближче мама-верблюдиха і її чадо.

Загалом верблюденя намагалося триматися від нас трохи далі, тому щоб погодувати його морквою, потрібно було добряче перехилятися через огорожу.

Перепала морква і ось цьому красеню оленю:

Він єдиний серед оленей, який вирішив вшанувати нас і підійти ближче.

Далі ми побачили якусь велику чорну купу. Ми вирішили, що це купа гною або ще чогось. Аж раптом ця купа ожила, встала і попрямувала до нас:

Це була лама. Вона вирішила перервати свій відпочинок і перевірити хто, чим і кого годує.

Не проти почастуватися були і місцеві муфлони. Їх не потрібно було вмовляти підійти ближче до сітки.

Ще в екопарку живе рись, але вона не хотіла фотографуватися. Сховавшись у високій траві, вона лише пильно спостерігала за нами.

Відвідини такого чудово місця, а головне безпосередній контакт із тваринами, варті були того, щоб здолати не лише 300, а й 1000 кілометрів. Ми отримали масу позитивних емоцій, а Даринка повну торбинку вражень. Але це ще не кінець. Після "Долини вовків" ми ще попрямувати у місцевий Реабілітаційний центр бурого ведмедя. Але це вже окрема історія.

Мирного неба вам, мої читачі!