Для нас війна почалася о 5-й годині ранку з ракетних ударів по івано-франківському аеропорту. Потім було встановлення блок-постів, охорона мостів, черги до військкомату і постійне перечитування новин.

Теж саме, лише місто інше.

І тепер, коли з’явився шанс на укладення якоїсь угоди, мир нас лякає не менше війни. Після того як росія переведе подих і відновить свою армію, неодмінно буде ще один напад. Ми не маємо і не матимемо жодного союзника, який буде юридично зобов’язаний допомагати нам у бойових діях, відтак доведеться знову відбивати атаку самостійно. Але наступного разу ця атака буде набагато більш підготовленою.

Хочеться звісно вірити в чудеса. Але щось це тепер схоже на нескінченний жах на яку.

Якийсь дивний стан де українці кожен день знаходяться в стані між життям та смертю. Сіре виживання стає єдиною стабільністю.

Невже Україні з цього не вибратися...