11 лютого 2025 року. Перший день на роботі після лікарняного

День почався із телефонного дзвінка з видавництва "Ф". Майже рік тому я переклала їм 4 дитячі книжечки з англійської, а п'яту вони мені так і не вислали чогось (хоча договори ми підписали на 5 книжок).

Так от: зателефонували сказати, що тексту п'ятої книжки в них так і нема, бо британське видавництво годує завтранцями. (рука обличчя)

Але не тільки це! Вони попросили мене доперекладати якісь там навчальні матеріали і апендикси до тих чотирьох книжок. Прикол в тому, що я чітко уточнювала того року, чи перекладати навчальні матеріали, і відповідь була "ні". А тепер проснулися, передумали. Які ж вони все таки недолугі...

Мені, наче, й не важко, там не критично багато. Але платять за той переклад копійки. На весь проєкт з перекладу книжок я погодилася суто заради досвіду, і вже отримала його (переконалася, що я крута в цій справі, чого скромнічати). А тепер от мені вже нецікаво перекладати далі за цінами 2015 року. Але, мабуть, я побуркаю, понию, понарікаю, і все ж перекладу. Бо дуже вже хочеться потримати в руках готовий продукт: кілька книжечок із серії британської дитячої класики в моєму перекладі. Потішу свою внутрішню нарциску, яка, безумновно, займає певну частину мене (невелику! але все ж).

Потім я доповзла в офіс. Перший день після хвороби. Сил — нуль. Натхнення — мінус 2. Ентузіазму — мінус стопіцот...

Одразу зрозуміла, як мені некомфортно, як "сусідки" дратують своїм недолугим сміхом, розмовами про ТікТок, недалекими судженнями.

Потім око зачепилося за юнака, нового! Хто він? Неясно. На вигляд, років 22. Але потім все стало зрозуміло: або стажується, або тільки мітить потрапити у тікточний відділ — до однієї їбанутої. Мені так гидко стало, так прикро! Адже тільки тиждень тому керівництво переконувало мене, що зі створенням мого відділу і наймом мені підлеглого довелеться почекати, бо немає ні дозволів, ні фінансів. А тепер для тієї самозванки беруть нового підлеглого! Суки, які ж суки.

Але зірвало дах мені не тому. А пізніше. Коли я почула, як готується ролик, який, я вважаю, є неоднозначним щодо ветеранів! Про свої етичні перестороги я одразу написала керівництву. Але у відповідь отримала грубе огризання, що я гіперболізую там, де мене не просили. Ссссука. Пізніше до мене виринуло з пам'яті: цей уйобіщний ролик — ідея пизданутої колеги, яка сидить по ліву руку від мене, і яку всі ввадають суперкреативною (насправді ж це лайно просто пиздить чужі ідеї, а сама не здатна і речення без помилки написати).

Стало бридотно. Брудно. Гидотно. Я написала керівництву, що у мене в планах відсісти на інший кінець офісного простору. У відповідь отримала: "Супер! Чудово!"

Наразі, гадаю, мене не допускатимуть до втілення жодних важливих чи цікавих проєктів, а завалять роботою "для студентів". Спершу ця думка дратувала, а потім я вирішила, що використаю ситуацію на свою користь. Буду просто отримувати не студентську зарплату і одною лівою закривати їхні завдання-посміховиська, а решту часу займатимуся своєю творчістю: перекладами, дитячими казками, поетичною збіркою. Ще й ідея нонфікшену з'явилася, і художки для дорослих. Купа справ!

Тож посилаю до дупи всіх тих, хто націлено прибрав до рук мої кар'єрні заслуги — нехай вдавляться.

Після того, як я все для себе вирішила (в своїй голові), пішла пофоткати партнеру комп'ютерні столи. Ще дверей-плінтусів нема, а він вже хоче купити собі стіл. Ну, нехай купує, нині ціни стрімко зростають, тож будь-які ранні покупки не на шкоду. Правда, ці столи хріновасті, я би хотіла щось прогресивніше в спальні бачити. Але от ніяк не поясню і не знайду, яке саме прогресивніше...

Ввечері, коли майже всі колеги пішли додому, я почала "переїзд" на місце біля вікна. Закінчила абияк, бо вже було 20:10. Тож завтра зранку все доладнаю. Головне, що таки пересіла. New chapter of my office life.