Казка №35 // Залізничний дощ

Залізничний дощ

Михайло з батьками, щоліта...
Так, щоліта їздив до бабусі...
Михайло жив у столиці, а бабуся...
3 дні потрібно було їхати в один бік і стільки ж назад.
Для когось поїздки вважалися втомливими, але не для Михайла...
І вдень і вночі він дивився у вікно.
А там ліси, гори, річки, поля, вокзали...
Люди, що біжать по вокзалу, люди з пиріжками.
І так три дні німого кіно в один бік, і таке ж кіно у зворотний бік...
-Михайло, дивись, дощ пішов...
-Так, по склу стікають краплі дощу.
-Може поїсти?
-Ні, я не голодний...
-Але ми зараз обідатимемо...
-А можна я дочекаюсь, коли ця крапля зустрінеться з тією?
Він показав на відстань між двома краплями.
Відстань була невелика, і вокзал порожній...
-Добре, дочекайся коли краплі перетворяться на гірську річку і змиють поїзд, і тоді можеш обідати!
-Як змиє поїзд, краплі ж маленькі...
-А ти склади разом дві краплі, двадцять, тисячі крапель, мільйони...
-Ого, А правда нас змиє?
-Пожартували ми, не хвилюйся, але їсти пора ...
Тільки батьки сказали про силу кожної краплі в кругообігу нашого життя, потяг рушив...
Краплі злилися в одну гірську річку і стекли водоспадом до основи вікна.
-Все, ми зараз потонемо...
-Дорогий, щоб не потонути, треба добре підкріпитися курочкою, яйцями, помідорами та огірками... Ну і звичайно ж потім із солодким чаєм з вафлями!
-Ура, я згоден...
Михайло зрадів дуже смачному обіду, але дощ за вікном ставав сильнішим і цікавішим.
Михайло з неймовірною швидкістю спустошив свій обід і почав дивитися наступну серію "Залізничного дощу".
Ось і казці кінець...
А хто читав, молодцю!