З днем народження, сестричка 💋

Зазвичай людина має небагато споминів із раннього дитинства. От, наприклад, я яскраво пам'ятаю як хворіла запаленням легенів і тато возив мене на санчатах на уколи. Навіть не хворобу пам'ятаю, і не дорогу. Пам'ятаю кольорові зірки в морозному небі. І вже який рік мрію знову їх побачити.
Добре пам'ятаю той день, коли раптом десь не стало мами, а тато сказав що вона поїхала купляти мені сестричку. Точно не скажу - плакала я чи ні, але те що це йшло в розріз з моїми планами - знаю. По - перше я мріяла про СТАРШОГО брата, а не молодшу сестру. По - друге: мрія отримати "гєрманську" ляльку, із за появи якоїсь дівчинки, тепер ставала майже нереальною. Я пам'ятаю, що коштувала вона цілих одинадцять рублів, а в 1973 році це була немаленька сума. А цій новій дівчинці стільки всього треба було 🤦- і візочок, і пелюшки. І звідкілясь їй принесли кучу ігрошок. Я дико заздрила і злилася на ту, яку ще навіть не бачила...
Наступний епізод - тато веде мене до бабусі чомусь по дальній дамбі ( мабуть в лікарню заходили) і пропонує мені придумати ім'я сестричці. Я наполягаю щоб вона була Сніжаною ( де я це почула 🤷🤣) Тато сміється і пропонує ще подумати і порадитися з бабусею...
Мама щось готує на кухні. Мене не пустили на вулицю. Вже літо, тож Наталці мабуть з пів року. Точно пам'ятаю, що вона сидить на дивані. Сидить і сміється. А мені так подобається її заспокоювати, щоб вона не плакала. А вона - сміється 🤷 Я, поглядаючи на кухню ( щоб не вихватити "куток") б'ю Наташку кулаком по спині. Вона, гадюка, не плаче, а здивовано дивиться на мене. Я б'ю вдруге. Вона плаче. Я обнімаю її, гладю, укачую. Як тільки перестає плакати - я знову стукаю, бо мені страшенно подобається саме заспокоювати її. Десь на третьому разі мама забирає її, так і не зрозумівши чому дитина плакала...
Позаду дому стелили ковдру і шили одяг пупсікам. Бабуся була швачкою, тож на клапті я була найбагатша. У мене був залізний саквояж, розмальований під "Петриківку", де зберігалося все моє багатство. Зрозуміло, що Наташка гуляла зі мною. Тільки у неї улюблені були не ляльки, а танчик. Десь я на хвилинку відволіклася - мій пупсік без ручок, ніжок і вже голову відкручує - бо вирішила сама його одягти, але щось пішло не так 🤣...
Я вже навчаюся в школі, Наталка ходить в дит садок. Я її забираю, бо поряд з домом. Але треба пройти повз кафе - морозиво "Холодок". Наталя починає вимагати морозиво - "а от тато завжди купує". У мене просто немає грошей і я умовляю іти додому. Це мале гівно падає на асфальт перед входом і дригає ногами. Хтось із моїх однокласників купує їй морозиво...
Я в п'ятому, Наталка в першому класі - через тиждень вся школа знає цю "прикольну малу"...
Я в десятому класі з подружкою втікли з уроків, тихенько куримо на балконі. Перед цим не змогли знайти сірники і подружка підкурювала від газової плити - згоріла її чолочка. Ми ржемо і придумуємо що скажемо її мамі. В цей час Наташа вертається із школи - у неї лише чотири урока і вона починає з погроз розказати батькам, що ми курили. Доводиться платити цій шантажисткі, бо вона ще й закрила нас на балконі, поки не дали їй грошей в кіно...
Кожну суботу ми ходили в дитячий ресторан "Сказка", тістечко "Літо" було моє улюблене. А на першому поверсі була кулінарія, де продавалися ті ж тістечка. Наталка в першому класі поступила в музикалку. Сама. Прийшла, поставила батьків перед фактом, бо за музикалку треба було платити. Кожен день по дорозі в музикалку, проходячи повз кулінарію - купляла собі тістечко. А на обраній дорозі - приставала до людей - "дайте, будьласочка, двушку, щоб подзвонити". Стріляла 20 копійок, щоб купити біговську ручку ( так що любов до канцелярії - це з дитинства 🫣🤣) І справа не в тому, що у неї не було ручки, справа в тому що вона їх обожнювала купляти. Вже в дорослому віці розказала про ці "стрілянія" татові. Сказав "убив би, якби знав".
Хоча татові убиванія 🤣, я за все життя один раз вибивалкою отримала. І те із за Наташи. Ми жили на четвертому поверсі, а на третій приїхали нові жильці. Там була дівчина, моя однолітка, і ми пішли до неї - знайомитися. У них в спальні стояв гардероп, на який можна було залізти і стрибнути з нього на кровать. Поки стрибали ми із Свєтою - все було норм. Але ж і Наташа захотіла (а вона в віці одного року важила 16 кілограмів). Після її стрибка пружини з кроваті вилізли наружу, а новий сусід прийшов жалітися нашому татові. Наташка хитра - вона як колобок закотилася під нашу кровать, а я, як палка, застрягла опой наружу. Тож у мене саме це місце було розмальовано візерунками...
Якщо в дитинстві я злилася, що "мала" постійно була поряд, то у віці двадцяти - ми стали близькими подругами. І за все життя ближче людини у мене не було. Спільних спогадів у нас стільки, що на сагу вистачить. Тепер вони діляться на ДОвоєнні і воєнного часу. А хочеться ще щоб були ПІСЛЯвоєнні. Мрію щоб вони були найщасливішими. Ось саме це я тобі сьогодні і бажаю.
А ще разом зі мною тебе вітає вся наша сім'я, любимо тебе.

Фото із щасливого довоєнного...

_{Posted using SteemMobile}